Влади́мир Влади́мирович Пу́тин (род. 7 октября 1952, Ленинград, РСФСР, СССР) — российский государственный и политический деятель, действующий президент Российской Федерации и верховный главнокомандующий Вооружёнными силами Российской Федерации с 7 мая 2012 года
Ранее занимал должность президента с 31 декабря 1999 года по 7 мая 2008 года, в 1999—2000 и 2008—2012 годах находился на посту председателя правительства Российской Федерации.
Выпускник юридического факультета Ленинградского государственного университета. С 1977 года работал по линии контрразведки в следственном отделе Ленинградского управления КГБ[12]. С 1985 по 1990 год служил в резидентуре советской внешней разведки в ГДР, работал в Дрездене под прикрытием в должности директора дрезденского Дома дружбы СССР—ГДР. 20 августа 1991 года в звании подполковника уволился из КГБ СССР. В 1990—1991 годах работал помощником ректора ЛГУ по международным вопросам, советником председателя Ленинградского городского Совета народных депутатов Собчака, в 1991—1996 возглавлял Комитет по внешним связям мэрии Ленинграда, был советником мэра, первым заместителем председателя правительства Санкт-Петербурга. С августа 1996 года начал работать в Москве в должности заместителя управляющего делами президента Российской Федерации. После недолгого пребывания во главе ФСБ РФ и на посту секретаря Совета Безопасности Российской Федерации в августе 1999 года был назначен председателем Правительства Российской Федерации.
Путин — плохой стратег
Владислав Рашкован Заместитель исполнительного директора МВФ На самом деле Путин — плохой стратег Незважаючи на його потуги підкорити Україну майже з 2004 року:Українці перестали сумніватися та сперечатися щодо напрямку геополітичного вектору розвитку — ми впевнено та швидко прямуємо до родини ЄС та подалі від російської імперії.Ми щодня доводимо світові, що Україна — національна держава, в якій нація є найвищою цінністю.Значно більше говоримо та думаємо українською, а не російською.Носимо з повагою та радістю красивий і зручний український одяг, вчимося розшифровувати ДНК вишиванки.Стали більше довіряти одне одному, розвиваємо транзитивну довіру.
Потужний волонтерський рух — чудовий приклад цього феномену. Вертикальну довіру до держави ще треба відбудовувати.Декомунізуємо та деколонізуємо літературу.
Друкуємо та читаємо більше українських книжок, нове покоління вивчає науки вже за українськими перекладами багатьох західних підручників, а не російськими.Значно більше слухаємо українську музику, український кінематограф та анімація теж піднімаються з колін.Потихеньку вбиваємо в собі патерналістські цінності виживання та починаємо сподіватися на себе, а не на партію, лідера, державу чи ще когось.Наша армія стає дуже потужною та швидко переходить на західні військові стандарти й опановує західну зброю та амуніцію.Через кров і смерть Україна пробиває собі шлях до омріяної країни.
Читать на nv.ua