У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про одного з основоположників пореволюційної української прози І нехай мороз у зорях блимав, безкольорово, співали сани на путі, а вони їхали на північ, полем сніговим, їхали, хто міг, їхали, допоки не забракло сил.
Дійсність не одразу стала до них хижою й жорстокою, мов зграя голодних вовків. Спочатку дійсність скидалась на безвихідь, бо була неминуча, ніби смерть.
Попри все, разом вони трималися – хто розумів навіщо, хто тримався, допоки не залишили звичайні людські сили. На Північ, звідкіля вже сунуло засніжене поле, посеред половини 1920-х років, національно свідомому літератору вже доводилося зважати на обставини.
Читать на ukrinform.ru